З поняттям культурного шоку я познайомилася в Німеччині на першому семестрі мого навчання в рамках курсу Intercultural Communication. До цього я собі в принципі уявляла, що це таке і що таке взагалі може бути, але по-перше, мене це не стосувалося, а по-друге, я реально не мала ніякого поняття, що це просто-таки науковий термін.

Вже оглядаючись назад, я можу сказати що і я страждала культурним шоком на початку мого перебування в Німеччині, хоч і у легкій його формі. По меншій мірі один з симпомів – переїдання і відповідне набирання ваги (а в моєму випадку це було 8 (!) кілограмів) – був так сказати “на ліцо”, чи то пак, на інших частинах тіла. (Лише після того, як дописала абзац, зрозуміла, що прикметник “легкий” тут в жодному з речень недоречний, але залишила його, бо він мене розсмішив).

Але менше з тим. Зараз я хочу поділитися двома конкретними (і смішними) випадками мого особистого культуного шоку в Німеччині.

Перший це був Wurstsalat, тобто німецький салат з ковбаси. Замовляючи його вперше в якомусь невичурному баварському ресторані на вечерю я надіялась на щось салатне – типу нашої олів’єшки, з ковбасою плюс різного роду овочами. Хоча зараз теж мушу сміятися зі своєї наївності – замовляти ковбасний салат і надіятись на щось легеньке-салатненьке?:) WTF? Але те, що принесли мені на стіл все ж перевершило будь-які мої очікування і фантазії. Скажу відразу – овочів там не було. Адже це була просто ГОРА нарізаної ковбаси, залитої оцтом та притрушеної кільцями цибулі! Реально, блін, саме то для легкої романтичної вечері!

Після цього я не те, щоб більше ніколи в житті не їла ковбасний салат, ні. В пивному саду він може бути досить таки доречним, потрібно лише віддавати собі відлік в тому, що замовляєш. Але тепер кожного разу, коли я його їм чи бачу, я внутрішньо гигочу сама з себе.

Другий мій культурний шок був ще менш апетитнішим. Я їхала в метро і позаду мене хтось дуже-дуже-сильно-голосно…висмаркався. Мене аж стусонуло – чи то від несподіванки, чи то від огиди. Напевно від всього разу. Я подумала, що ця людина була якась неадекватна, ментально хвора. Я дійсно була впевнена в цьому. Недовго. Допоки хтось так само не висякався в офісі, потім десь в когось вдома, потім прямо на лекціях. А потім це зробив мій хлопець. Без жодних попереджень і вибачень – ні до, ні після. Тоді я не витримала і зробила зауваження, на яке він зреагував дуже здивовано. Його пояснення я потім чула не один раз (так, я досліджувала цю тему). Німці вважають голосне і чутне висмаркування ЕФЕКТИВНИМ. Ефективним, Карл! Як це доречно. Адже неголосне і нечутне висмаркування не елімінує проблеми, так сказать. А найбільше їх нервують люди, які не висмаркуються, а втягують це все щастя в себе. Сорі за деталі. Хоча якась мінімальна доля правди в цьому, погодьтеся, є.

Взагалі прямолінійність німців має дві сторони медалі. З однієї сторони вони вам прямо можуть заявити, що ви сьогодні геть погано виглядаєте. Це знаєте, не завжди приємна констатація факту. Адже одне діло, коли ви напередодні перебрали – і то, хто хоче таке чути. І зовсім інше діло, коли ви, наприклад, прихворіли.

З іншої сторони, наша українська заувальованість теж подекуди прямо-таки хвороблива. Адже вслухайтеся в наші повсякденні розмови. Навіть для того щоб купити в аптеці презервативи, нам потрібно розповісти історію про дідуся з бабусею і про сусідів у яких повзають таргани по стінах. Не по темі, скажете ви? Так ото ж бо й воно, відповім я! Ми постійно обговорюємо когось за спиною не кажучи правди в очі.

Так де правда, запитаєте ви. Певно десь по золотій середині. Цікаво, який культурний шок переживають різного роду іноземці приїжджаючи до України. І чи культурний шок має національні відмінності – ну, скажемо, німців вражає зовсім інше, ніж філіпінців. Напевно так… #WDYT?